Натрапив у останньому номері журналу «Фокус» на короткий пасаж почесного президента Національного університету «Києво-Могилянська Академія» В’ячеслава Брюховецького про українську мову. Оскільки цю людину я надзвичайно поважаю, а до того ж – повністю погоджуюся з його думками, наведеними у журналі, то просто не можу не процитувати його в «Українській блогосфері». А тим більше, що його роздуми опосередковано стосуються тематики даного блогу.

Проблема мови сьогодні, – стверджує В’ячеслав Степанович, – насамперед політична. Коли у нас буде чесна політика в міру можливостей, оскільки взагалі політика не є чесним видом занять, тоді не будуть виникати питання україномовності України. Дико уявити, скажімо, Францію, в якій велися б такі розмови.

Наша держава не є двомовна. Є просто частина людей, які принципово не бажають говорити українською, або ті, кого життєві обставини не спонукають її знати. Але дивно чомусь: якщо така людина вирішує поїхати на заробітки до Америки, наприклад, або до Європи, вона моментально вивчає потрібну мову. Виявляється, що вивчити англійську значно простіше, ніж державну мову країни, в якій ти живеш зараз.

Кажучи про багатомовність країни, прихильником якої я є, то чим більше мов ми будемо знати, тим краще. Це стосується і російської мови, яку теж, безперечно, треба знати. Але непогано було б знати ще польську, угорську, словацьку мови, кримськотатарську і, безперечно, англійську, оскільки це мова міжнаціонального спілкування у світі.

Коли ведуться розмови про можливість визнання другої державної мови, то тут мається на увазі позиція «дайте нам розмовляти російською, і, якщо ми не будемо знати української, ніхто не зможе нам нічого сказати». Якщо політично не будуть роздуватися такі проблеми, через одне покоління люди знатимуть українську, і ніхто при цьому не забуде своєї рідної мови.

Роль держави в питаннях мови має бути чи не вирішальною. Наприклад, один з існуючих на сьогодні законів я вважаю нелогічним та антиукраїнським. Це закон про україномовність реклами. Не можна примушувати людей давати оголошення суто державною мовою. Виходить ситуація, коли закон не діє. Наприклад у Франції непогано відпрацьована система, за якої рекламодавець або рекламіст може публікувати рекламні об’яви будь-якою мовою, але якщо вона не державна, він має сплатити певний податок на користь фонду розвитку державної мови. Такий нескладний прийом одразу вирішив би всі грошові питання. По-перше, з’явилися б гроші на розвиток української мови, по-друге, аби не платити податки, всі намагалися б друкувати рекламу українською.

Ось такий пост цього разу! Змушує замислитися!