|
|
Зважаючи на пожвавлення на ниві публікацій про регулярність та частоту дописів до блога, можна зробити висновок, що ця тема знову набуває популярності. Вирішив написати і я! Але не про регулярність публікацій (про неї, рідну, ви знайдете не один і не два записи на цьому блозі), а про наслідки, до яких може призвести штучне підвищення частоти дописів. Це коли писати вам не хочеться – але мусите!
Хто сказав, що мусите?
Ніхто не говорив! Ви чомусь самі так вирішили і тепер заповзято боретесь із лінню щоденним двогодинним протиранням штанів „біля рідера” у пошуках наступної теми для публікації. Але натхнення, як і кохання, ніколи не приходить, коли його чекаєш (чи, що ще гірше – шукаєш). І якою б геніальною не видалася вам чергова тема, існує чимала ймовірність, що читачі вважатимуть інакше…
Автор фотографії:
Я довго намагався зрозуміти, чому одні записи в блозі виходять начебто й цікавими, і начебто й змістовними, та й взагалі – начебто потенційними бестселерами (тьху ти – бестрідерами)… а як доходить справа до публікації – їх, складається таке враження, що взагалі ніхто не читає? І навпаки – статті, які народилися з-під правої ноги після дощику в четвер, коли взагалі думалось про щось восьме, виявляються доволі таки відвідуваними і збирають кілька десятків коментарів!
То в чому ж справа?
Не наполягатиму на істинності цього твердження, але схоже, що коли автор починає вірити у силу „її величності регулярності”. І навіть більше того – стає щирим прихильником періодичності, тим самим даючи собі обіцянку писати статтю щодня (щодвадні, щотридні і так далі) він змінює свій підхід до письма в цілому. Якщо до цього він створював статті, „бо так хотілося”, а тому й писав значною мірою неформально, від щирого бажання донести певну інформацію до читача. То після усвідомлення потреби публікуватися регулярно, він починає ставитися до публікації контенту як до роботи. А це, чомусь, означає, що відтепер статті пишуться не „від душі”, а тому, що „так треба”.
І якщо з першим твердженням – що публікація до блога повинна бути регулярною – я цілковито згоден (відстоював і відстоюватиму її надалі). То її наслідок – втрата автентичності, авторської індивідуальності і відкритості контенту – це для мене річ абсолютно несподівана і навіть нелогічна.
Спробуймо уявити, як мислить середньостатистичний автор. Для нього необхідність написати статтю, не підкріплена готовою ідеєю для цієї статті, перероджується у муки пошуку: „А про що ж зрештою написати?”
На своєму досвіді, скажу, чим зазвичай закінчуються ці пошуки. А закінчуються вони рідером! Автор шукає статтю для перепублікації, рерайту чи перекладу. Після того ж, як необхідна стаття знайдена, існує дві можливих опції наступного розвитку подій:
- Більш розповсюджений і менш ефективний – Автор бере статтю, переписує її, копіює майже без змін, або перекладає і після цього – публікує на своєму блозі.
- Набагато більш рідкісний, але при цьому – більш ефективний – Автор читає матеріал, знаходить інший споріднений контент, виробляє власну думку і потім, публікує у блозі власну унікальну авторську статтю.
Що довше я веду цей блог, то більше переконуюся у простій істині – постійним читачам не дуже то й потрібні традиційні поради та стандартні новинні публікації. Все, що їм потрібно – це ваша індивідуальна особистість, яка у поєднанні з вдалим підбором тем для публікації та неповторним авторським стилем, перетворює блог на „блогбастер”…
Якщо вам сподобалася стаття, буду вдячний за її підтримку у соціальних мережах (Twitter, Facebook, Google+ та вКонтактє)
Loading ...